История монастыря

Історія чоловічого Преображенського монастиря в урочищі Кип’яче Малинського району 1917-1934 рр.

Want create site? With Free visual composer you can do it easy.

Духовне життя народу є основою для його діяльності і знаходить своє вираження в різних справах та пам’ятках культури. Особливий інтерес становить вивчення духовного життя селян періоду громадянської війни і епохальних змін. Ця тема вивчалася як в радянській історіографії, так і в сучасній. Однак такий її аспект, як релігійний, розкритий в недостатній мірі або ж показаний однобоко. У міру того, як відкриваються нам нові й нові факти у цій області, ми по-новому дивимося на духовне життя народу.

Історія чоловічого Преображенського монастиря в урочищі Кип'яче Малинського району 1917-1934 рр.Світогляд селян поліського краю мав християнські засади. Він впливав на побут, працю і суспільну діяльність. До революції 1917 року релігійне життя селян в значній мірі було регламентоване не тільки архаїкою життя, але й державою. З падінням монархії воно потекло в більш широкому руслі, а після жовтневої революції 1917 року придбало самостійний характер. Більш того, Православна Церква стала гонима. Першими піддалися ліквідації всі монастирі. Самі монастирські громади продовжували існувати до 1934 року, проте вони були позбавлені статусу юридичної особи. Завдяки цілеспрямованій політиці радянської влади чернецтво стало згасати. Наприклад, з 1924 року в Києво-Печерській Лаврі припинилися постриги, а число членів громади неухильно зменшувалося. Однак, саме в цей історичний період в 1917 році на правому березі річці Ірша в урочищі Кип’яче, в п’яти кілометрах від с. Чоповичі Малинської волості Радомисльського повіту, селяни утворили Спасо-Преображенський (нині іменується Казанський) чоловічий монастир, який увійшов до складу Київської єпархії.

Перше питання, на яке хотілося б відповісти – чому в урочищі Кип’яче утворився монастир?

Якщо звернутися до історії заснування монастирів, то ми побачимо, що нерідко вони утворювалися на місці поселення ченця-подвижника або це місце було чимось святе для християн. Проведене дослідження говорить, що урочище Кип’яче було святим місцем для християн Полісся. Тут вірогідно в 1911 році в джерелі урочища Кип’яче була знайдена чудотворна ікона Божої Матері Казанської. Після цієї події води джерела стали цілющими. Слава про нього розійшлася по всьому Поліссю. Про це говорять спогади мешканців с. Чоповичі. Так, М. Сніжко в своїх спогадах пише, що двоє пастухів літнім спекотним днем пригнали в урочище отару овець, де в криниці побачили паперову ікону. Вона у воді не розмокла, і від неї виходило сяйво. Пастухи не зважилися взяти святиню в руки і звернулися за порадою до священика з села Чоповичі. Він, відслуживши молебень, урочисто переніс образ у Чоповицьку церкву. Пам’ять про це диво святкували в десяту п’ятницю по Великодню. Навіть у 20-30 роки не припинявся до святині потік паломників з Чернігівського, Конотопського, Волинського округів і північно-західних губерній (Білорусія).

Через деякий час селяни приступили до зведення над джерелом каплиці на честь Казанської ікони Божої Матері. Перша світова війна 1914 року не дозволила здійснити задумане: в 1915 році довелося припинити будівництво.

Революція 1917 року змінила хід історії Російської імперії. Багато істориків цілком обґрунтовано стверджують, що в цей період у народі відбувається спад релігійного життя. У церковній історії це явище називається згасанням благочестя. Проте біля с. Чоповичі відбувається зворотне. Тут з’являється чоловічий монастир. Що спонукало його створити? Свою версію висуває краєзнавець Ананій Бовсунівський з с. Бовсуни Лугінського району. Йшла війна за Батьківщину, і православні селяни вирішили, що для захисту Вітчизни від ворога-супостата «треба присвятити себе постійній молитві» – створити монастир. Але це версія. Чітких пояснень ми не маемо.

Документальна база не дозволяє задовільно описати створення монастиря. За одними документами (1928 р.) землю монастирю пожертвував житель с. Чоповичі Кириченко Максим Петрович. Однак інший документ (1918 р.) говорить, що землю під монастир пожертвував дворянин Матвій Дідковський, так само житель с. Чоповичі. При цьому вказується, що він має у своєму розпорядженні «купчей крепости на участок и план последнего». Він же 28 серпня 1918 р. клопотав перед митрополитом Київським Антонієм (Храповицьким) про відкриття монастиря. Митрополит в резолюції писав: «С своей стороны согласен, чтобы здесь было афонское подворье или подворье Овручского женского монастыря».

Цікаво те, що раніше дві жінки з сусіднього села Мелені так само клопотали про дозвіл на відкриття жіночого монастиря біля села «в урочище Злобич Радомысльского уезда».

Є свідчення, що монастир почав діяти ще в другій половині 1917 року. Церковна влада його офіційно визнала в серпні 1918 року тільки після оформлення необхідних документів на землю. Дослідження показує, що чоловічий монастир в урочищі Кип’яче заснований в роки громадянської війни.

У селі Чоповичі досі стверджують, що монастир був подвір’ям афонського монастиря. Жоден з документів, що дійшли до нас, це не підтверджує. Проте в резолюції митрополита йде мова про афонське подвір’я. Аналіз документів і спогади дозволили встановити, що перший настоятель монастиря ієромонах Костянтин (Чоповський) та ієродиякон Євген (Косіор) були вихованцями «Старого Афона», а ієродиякон Максим (Кириченко) рік провів в афонському монастирі, бажаючи прийняти чернецтво. Мабуть, ідея митрополита Антонія (Храповицького) і те, що частина насельників були ченцями з Афона, і породило легенду, що монастир в урочищі Кип’яче – подвір’я Афона.

Назвали обитель на честь Преображення Господнього, а в народі вона отримала назву по місцевості – Кип’яче. Каплиця в честь Казанської ікони Божої Матері над джерелом була не завершена. І будівництво чернечої обителі в Кип’ячому починається із закінчення робіт над каплицею. Вдень ченці та послушники працювали, а вранці та ввечері молилися Богу. Вище від джерела на відстані з півкілометра побудували кілька гуртожитків і дерев’яну церкву на честь Усікновення глави Іоанна Предтечі, «яка блищала на сонці свіжою смолою і жерстяною покрівлею». Через брак землі для прогодування ченці та послушники ходили по навколишніх селах і різними ремеслами заробляли кошти, які розподілялися на всю братію. Незважаючи на нестатки, братія дотримувалася товариського статутного устрою (общежительный устав) чернечого життя. Монастир брав з бідних сімей на виховання підлітків, навчаючи їх різним ремеслам та виховуючи в благочесті.

Аналіз біографій насельників монастиря дозволяє побачити їх соціальний статус. Всі ченці та послушники були з селянського стану, частина з них до приходу в монастир жила в навколишніх селах, інша частина – жителі Могильовської, Мінської або Волинської губерній. А ієромонах Омелян (в миру Халупін Омелян Касянович) до 1918 року трудився в Спасо-Єліазаровському Великопустинському монастирі під Псковом, а після закриття обителі перейшов у Кип’яченський монастир.

Монастирськими святами були: десята п’ятниця по Великодню в пам’ять чудесного отримання в джерелі Казанської ікони Божої Матері і Усікновення глави Іоанна Предтечі.

У 1921 році 2-15 вересня в ночі на обитель напала банда з 16-ти чоловік. В церкві Усікновення глави Іоанна Предтечі бандити розстріляли ієромонаха Костянтина, ченця Іраклія (Скуратівського), послушника Петра Щуку (уродженець с. Чоповичі) і поранили сторожа Євгена Пантелеймоновича Волкова, пограбували і спалили монастир.

Місцеві жителі стверджують, що цю чорну справу зробила банда отамана Лисиці. Деякі сучасні історики та краєзнавці стверджують, що дане бандитське угрупування було структурним підрозділом петлюрівської армії (УНР). Документи говорять, що в Радомисльському, Овруцькому повітах в 1920-1921 роках діяла тільки банда Лисиці. На місцевих жителів вона наводила жах. Для ліквідації банд радянська влада мобілізувала загони Червоної Армії. Ті, хто добровільно припиняв розбійничати, отримували амністію. 4 вересня 1921 р. начальник Радомисльської повітової міліції писав, що отаман Лисиця «перешёл на сторону Советской власти». Це сталось за 11 днів до нальоту на монастир. Цілком можливо, що при нальоті Лисиця видавав себе за загін Червоної Армії. Напевно тому Петро Щука назвав бандитів «товарищами», а місцевий переказ говорить про напад більшовиків. У цьому ж місяці банда здійснила наліт на сусіднє село Мелені. В січні 1922 року банда була ліквідована.

Настоятелем монастиря став ігумен Рафаїл. Йому довелося керувати монастирем до самого його закриття. Будувати нову церкву не дозволялося, тому каплицю над джерелом зробили монастирським храмом. У свята обителі як і раніше «собиралось верующих со многих районов и областей страны». Наприклад, в 1928 році на святкування «десятухи» прийшло близько 200 віруючих.

Хоча існували закони і постанови, що забороняли монастирям користуватися землею, братія проживала на своїй землі і навіть вела будівництво нових будинків, обробляла свої городи.

За спогадами архімандрита Парфенія (Невмержицького), що жив в Кип’яченському монастирі з 1920 по 1930 рік, загальне число ченців і послушників досягло тридцяти чоловік. У 1928 році Коростенський окружний адмінвідділ зареєстрував трьох монахів і чотирнадцять черниць (можливо, вони прийшли із закритого Овруцького жіночого Свято-Василівського монастиря). У 1930 році ГПУ УСРР повідомляло, що «на хуторі поблизу с. Чоповичі колишнього Коростенського округу є скиток, в якому проживає 10 ченців». Така різниця в цифрах викликана тим, що отець Парфеній говорив про реальну кількість насельників, документи ж ГПУ тільки про тих, кого вдалося зареєструвати. Тут ми маємо справу з дуже цікавим історичним фактом. Відомо, що в 20-30-і роки число насельників чернечих общин зменшувалося і вони не мали можливості користуватися своєю землею. Однак у Преображенському монастирі відбувається все навпаки. Зростає число братії, в монастирі живе молодь, обитель користується своєю землею. Ми припускаємо, що таке було можливим завдяки тому, що монастирська земля юридично належала не монастирю, а приватній особі. Напевно, чимале значення мало й доброзичливе ставлення Чоповицької сільради до братії, що обумовлювалося спорідненістю насельників з жителями с. Чоповичі і близькими зв’язками з селянами села.

Двадцяті роки ХХ століття були епохою церковних розколів. Якого церковного спрямування дотримувався монастир? У 1928 році секретний агент Коростенського ДПУ Ващенко Сергій Павлович доносив: «Всі ченці затяті тихоновці, синодальної церкви не хочуть ні під яким виглядом. Видатні тихоновці Рафаїл, Інокентій, Арсеній, Леонід, Мойсей, всі інші просто підтримують вищевказаних ченців». В ті часи тихоновці підтримували Патріарха Тихона і були противниками обновленської течії, а значить, вони були неблагонадійними в очах політичних і каральних органів.

Зрозуміло, юридично монастир не існував. За документами була парафіяльна громада «Св. Казанской церкви в урочище «Кипячее» при селе Чоповичи Малинского округа Киевской губернии», яка в 1926 році налічувала 144 чоловік. Вона складалася з селян с. Чоповичі, в основному – бідняків (76%), інші були середняками. Записувалися цілими сім’ями (54 сім’ї), не молодше 18 років. Середній вік – 40 років, осіб старше 60 років було всього сім чоловік. У списку віруючих Казанської громади ми знаходимо близьких родичів ченців монастиря. Опис інвентаря за 1926-1929 роки показує, що після пожежі 1921 року громада вже не відчувала дефіциту церковного начиння. Загальна кількість предметів становила 223 шт.

На рубежі 20-30-х років влада знову робить «кавалерійський наскок» на Православну Церкву. На початку 1928 року Й. В. Сталін, «трижды выступая по поводу наступления на кулака, призвал к развертыванию решительной борьбы с религией». Саме на цей період припадають перші арешти серед ченців Кип’яченського монастиря.

Коростенський окружний адмінвідділ зібрав статистичні дані про насельників монастиря і доповів у центр, а Коростенський окружний відділ ГПУ впровадив в обитель свого агента, який 3 лютого 1928 р. доповів, що ієродиякон Кириченко Максим Петрович незаконно користується землею, що він винен в нальоті бандитів на монастир у 1921 році, що «все монахи ярые тихоновцы». 8 березня 1928 р. Максима Петровича Кириченка заарештували. Вимагали повідомити прізвища чоповчан, що перебували у місцевому Союзі Руського Народу (Дослідження Кальченко Т. В. показують, що в с. Чоповичі був СРН див: Монархическое движение в Киеве и на территории Киевской губернии (1904-1919). Историческая энциклопедия. – Киев: Издательство «Интерконтиненталь-Украина», 2014. – С. 961.). Кириченко відповів: «я их указывать отказываюсь, ибо не хочу, чтобы их вызывали». 31 серпня 1928 р. Особлива нарада при Колегії ГПУ УСРР постановила: Максима Петровича вислати до Середньої Азії строком на три роки. Із заслання повернувся в 1947 році і помер в 1965 році в селі Чоповичі. 20 липня 1930 р. за брехливим доносом заарештували монаха Парфенія (Невмержицького Павла Йосиповича). Звинувачення пред’явили за ст. 54-10 КК УСРР (антирадянська пропаганда). 20 січня 1931 р. Особлива нарада при Колегії ДПУ УСРР постановила: «заключить в концлагерь сроком на 3 года».

На початку 30-х років розгорнулася колективізація. У масштабах всієї країни йшла повна й остаточна ліквідація монастирів. У березні 1934 року монастир розігнали. Храм Казанської ікони Божої Матері розібрали, зрізали хрест над джерелом, джерело пробували засипати. «На цьому місці зробили кошару для колгоспної худоби. Ченців вигнали, в їхньому будинку розмістили пастухів, забрали і город». Насельникам обителі заборонили проживати в довколишніх селах, виславши в сусідні райони. На цьому завершується історія Кип’яченської обителі.

У 1937-1938 роках частина ченців монастиря була репресована.

З 1917 по 1934 рік проіснував в урочищі Кип’яче чоловічий Преображенський монастир. Він зародився і розвивався в один із найтрагічніших періодів нашої Батьківщини – у роки громадянської війни. Історичні умови об’єктивно не сприяли його процвітанню та розвитку. Проте ми спостерігаємо протилежне він будується два жди, число насельників зросло до 30 осіб. Проводились постриги у чернецтво, та висвячували в ієродиякони, ієромонахи. Це виглядає як певний історичний парадокс. Спробуємо його пояснити. Необхідно врахувати, що монастир був створений за ініціативою селян і постриг в ньому приймали селяни з навколишніх сіл. Перший ігумен Костянтин був родом чопівчанин. Різні документи і спогади місцевих жителів говорять про те, що селяни Малинського, Радомишльського, Лугинського, Овруцького районів та прикордонних південних районів Білорусії надавали матеріальну та фінансову підтримку обителі. Монастир вийшов з товщі народу та органічно увійшов у тканину народного життя Полісся. Він користувався серед поліських селян великим авторитетом, особливо його чудотворне джерело, де хворі отримували зцілення. Звертає увагу й те, що органи ГПУ і НКВД не вели цілеспрямованої політики з руйнування чернечої громади. Аналізи слідчих справ заарештованих насельників монастиря показують, що вони репресіям піддавалися не з метою знищення монастиря. У місцевій пресі не знайдено ганебної публікації на адресу Преображенської обителі. Цей факт привертає до себе увагу. Якщо звернутися до історії Києво-Печерської Лаври або Василівського жіночого монастиря в м. Овруч, ми побачимо прямо протилежну політику місцевої влади, що, зрозуміло, обумовлена була політикою центральних органів. Ми не володіємо достатніми даними, щоб розкрити логіку політики місцевої влади по відношенню до чоловічого монастиря в урочищі Кип’яче. Але вважаємо, що вище викладені обставини дозволили монастирю протягом 17 років повноцінно жити і розвиватися.

Кожна епоха ставить сучасникам складні питання, на які вони відповідають, творячи ті чи інші справи. Можливо, це і була відповідь православних селян Полісся на зміни, що відбулися в 1917 році і на нові ідеї, що поширювалися в суспільстві та на братовбивчу війну, котру в історичній науці сухо називають громадянської.

Відновлення історії Кип’яченського Спасо-Преображенського чоловічого монастиря дозволяє нам по-новому поглянути на історію Православної Церкви в глибинці нашої Батьківщини і відкриває нам невідомі раніше обставини її життя і, зокрема, чернецтва. Це ще раз підтверджує слова знаменитого богослова ХХ століття протоієрея Георгія Флоровського, що дійсна історія – текуча і непередбачувана.

І. В. Александров

Did you find apk for android? You can find new Free Android Games and apps.